ПЕТРО ПЕТРИЛЯК
(1937 - 2002)
Від дня коли перестало битися його серце минуло чимало часу, але в Надибах Петра Петриляка пам'ятають і досі. Людина незвичайної долі, великий трудівник, який віддав праці в сільській бібліотеці 38 років свого життя. Історія цієї людини шокує і не менше вражає кожного хто хоч раз її чув. Він народився у 1937 році на Лемківщині. У 1946 році разом із іншими родичами був депортований на Східну Україну, а відтак у село Надиби.
Петро був звичайним хлопцем, як і всі його ровесники, ходив до школи, тягнувся до знань, а після уроків часто пас корови і любувався природою села, яке стало для нього другою домівкою. Однак випадок, що трапився восени 1953 році став для Петра Петриляка доленосним...
На шпальтах "Радянського Прикарпаття" у 1964 році було надруковано статтю "У єдиному трудовому строю", яка містить хвилюючу розповідь про незвичайну історію звичайної людини, земний шлях якої закінчився 1 січня 2002 року.
У ЄДИНОМУ ТРУДОВОМУ СТРОЮ
Ми зустрілися випадково. Я простягнув руку для вітання… І заціпенів на мить. Замість правиці у нього був порожній рукав. Погляд мій ковзнув по лівій руці – і там порожній… Сумна посмішка зблиснула у розумних карих очах юнака. Він виручив мене, першим відрекомендувався:
– Петро Петриляк, завідуючий бібліотекою. Запросив:
– Заходьте будь-ласка. Побачите, як працюємо.
Бібліотека зустріла нас приємною прохолодою. І відразу кинулося в вічі, що тут зразковий порядок, вдало, зі смаком оформлені стенди і виставки, є рекомендаційні списки, змістовні бібліографічні плакати.
– Вам, напевне, допомагають в роботі? – обережно запитую.
– Пишу я сам, а малювати – хисту не маю, – посміхнувшись, відповів Петро. – Бібліотеку допоміг оформити мій товариш Микола Жидовський. Хороший він хлопець. А в роботі велику допомогу надають бібліотечна рада, громадські бібліотекарі. Наприклад, пересувною бібліотекою завідує Олена Павлик. Плани складаємо на засіданні ради, в яку входять вчитель Д. Хомончак, кіномеханік Л. Сухиняк, заступник секретаря партійної організації Ю. Козуб – всього 5 чоловік.
– Це завдяки їх допомозі, – продовжував Петро, – у нашому селі Надиби книги читають всі. На кожний колгоспний двір припадає три читачі. Книговидача вдень становить 60–65 книг.
Непомітно ми відійшли від теми і Петро тихо повів розповідь про трагедію, що сталася з ним 11 років тому…
Він любив широчінь полів, любив дивитися як у прозорому небі плавають клаптики хмар… В той осінній день, закинувши книжки на лаву, погнав разом з іншими ровесниками пасти худобу. За селом під кущем звернув увагу на щось подібне до батарейки від кишенькового ліхтарика. Нагнувся, підняв і… перед очима спалахнуло полум’я, вдарило в груди. Пекучий біль пронизав тіло і Петро втратив свідомість.
Відгомін війни тривожно покотився по селу.
– Петриляковому Петрові міною відірвало руки? – передавали від хати до хати.
– Пропав хлопець, – зітхали, – куди подінеться без рук?
Повернувся з лікарні зимою. Лютувала завірюха. Сидів у хаті пригнічений важкими думками. Як буде жити?
Погляд випадково впав на олівець. Взяв обрубками рук, підсунув аркуш паперу. Невміло вивів кілька літер. Випав олівець. Він знову вхопив його. Знову і знову, напружуючись, став виводити своє прізвище. Піт зросив чоло. Писати можна! Головне – тренуватися, бути наполегливим.
Цілу зиму працював. Читав, писав диктанти. А потім пішов у 8-й клас, через рік екстерном здав десятирічку і поступив у Самбірський культосвітній технікум.
Треба було мати велику силу волі, щоб довгими вечорами і ночами самому писати контрольні, губами перегортати сторінки. Петро натренувався так, що конспектував лекції викладачів.
Закінчив технікум і ось уже другий рік завідує бібліотекою.
Поважають, люблять його односельчани. Він завжди знайде кожному потрібну книжку, якщо немає в бібліотеці, дістане в районі, а читача задовольнить.
Бажаний гість Петро на фермі, в полі як агітатор. Вечером з червоною пов'язкою дружинника оберігає спокій односельчан. Петро мріє поступити на історичний факультет Львівського державного університету.
Він – у єдиному трудовому строю.
Д. ВОЛИНСЬКИЙ