ІГОР  БЖОСТОВСЬКИЙ

 

(1993 – 2014)

 

ІГОР ЄВГЕНОВИЧ БЖОСТОВСЬКИЙ народився 6 вересня 1993 р. в селі Язи Самбірського району на Львівщині. Від середини 2000-х років проживав у селі Надиби. Навчався у Воютицькій ЗСШ І-ІІІ ступенів та Дрогобицькому коледжі нафти і газу. Був активним учасником Революції гідності. З майдану привіз каску, підписану “Чех” (так він себе називав) і наліпку “Я тут не за гроші!

У 2014 році, після закінчення коледжу, підписав контракт і став оператором 703-го інженерного полку, в/ч А 3817, м. Самбір.

7 червня 2014 р. склав присягу на вірність Українському Народові.
А через деякий час відправився у зону проведення АТО.

 

Світлина зроблена в день складання присяги на вірність Українському народові

 

31 серпня 2014 р. життя Ігоря трагічно обірвалося. Сталося це неподалік Маріуполя, в районі смт. Шевченково. “КАМАЗ”, в якому пересувалися військові сапери на чолі з командиром батальйону підполковником Вадимом Суским, був атакований ворожими диверсантами. Сапери їхали на бойове завдання, відповідно, перевозили з собою значну кількість вибухівки, яка після прямого влучення гранати здетонувала. Загинуло шестеро військових: підполковник Вадим Суский і солдати Роман Малецький, Ігор Шубак, Володимир Дорошенко, Андрій Струсь та Ігор Бжостовський.

 

 


Останні фото Ігоря Бжостовського

 

Поховали Ігоря 22 грудня 2014 р. на кладовищі м. Самбір, у братській могилі, разом з Володимиром Дорошенком та Андрієм Струсем.

Через два місяці після трагедії на місці загибелі самбірських саперів встановили хрест. А 26 липня 2015 р. біля хреста спорудили пам’ятний знак, який складається з гранітної брили значних розмірів і пам’ятної таблички. Біля знака також змонтували уламки, які лишились від машини саперів і флагшток з національним прапором України.

 

Пам'ятний знак на місці загибелі самбірських саперів

 

Окрім того, у 2015 р. меморіальні дошки Ігорю Бжостовському відкрили у Дрогобицькому коледжі нафти і газу (25 червня) та на фасаді Воютицької сільської ради (9 жовтня). 

 

Меморіальна дошка на фасаді Дрогобицького коледжу нафти і газу

 

Указом Президента України № 109/2015 від 26 лютого 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”, Ігор Бжостовський посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня. 

 

Меморіальна дошка на фасаді Воютицької сільської ради



ПАМ’ЯТАЙМО УСІХ!

 

Памяті тих, хто віддав своє

життя за волю і свободу України

 

Поховали бійця без руки і лиця.

Поховали бійця і жалю без кінця.

Це ж найкращий Твій син, Україно!

Він для Тебе горів. Він любити хотів.

Він прощати не вмів підлості ворогів

І ні разу не впав на коліна.

 

Пам’ятаймо усіх, хто з воєнних доріг

Повернути не зміг, хто за волю поліг

І жертовно відправився в небо!

Хто свідомо життя без страху й каяття,

Без вагань й вороття, щиро, наче дитя,

Положив, Україно, за Тебе!

 

Поховали бійця без руки і лиця.

Поховали бійця, та війні ще кінця

Як не було, так досі й не має.

Тож молитва свята хай наповнить вуста

І молімо Христа, хай війна ця пуста

В Україні уже не триває.

 

Пам’ятаймо усіх, хто з воєнних доріг

Повернути не зміг, хто за волю поліг

І жертовно відправився в небо.

Хто свідомо життя без страху й каяття,

Без вагань й вороття, щиро, наче дитя,

Положив, Україно, за Тебе!

 

Василь Чубик


ПЕТРО ПЕТРИЛЯК

Фото М. Арсланова, 1964 р.
Фото М. Арсланова, 1964 р.

Від дня коли перестало битися його серце минуло вже 17 років, але в Надибах Петра Петриляка пам'ятають і досі. Людина незвичайної долі, великий трудівник, який віддав праці в сільській бібліотеці 38 років свого життя. Історія цієї людини шокує і не менше вражає кожного хто хоч раз її чув. Він був звичайним хлопцем, як і всі його ровесники ходив до школи, тягнувся до знань, а після уроків часто пас корови і любувався природою рідного села. Однак випадок, що трапився восени 1953 р. став для Петра Петриляка доленосним. На шпальтах "Радянського Прикарпаття" у 1964 р. було надруковано статтю "У єдиному трудовому строю". Ця публікація являє собою хвилюючу розповідь про незвичайну історію звичайної людини.

 

У ЄДИНОМУ ТРУДОВОМУ СТРОЮ

Ми зустрілися випадково. Я простягнув руку для вітання… І заціпенів на мить. Замість правиці у нього був порожній рукав. Погляд мій ковзнув по лівій руці – і там порожній… Сумна посмішка зблиснула у розумних карих очах юнака. Він виручив мене, першим відрекомендувався:

– Петро Петриляк, завідуючий бібліотекою. Запросив:

– Заходьте будь-ласка. Побачите, як працюємо.

Бібліотека зустріла нас приємною прохолодою. І відразу кинулося в вічі, що тут зразковий порядок, вдало, зі смаком оформлені стенди і виставки, є рекомендаційні списки, змістовні бібліографічні плакати.

– Вам, напевне, допомагають в роботі? – обережно запитую.

– Пишу я сам, а малювати – хисту не маю, – посміхнувшись, відповів Петро. – Бібліотеку допоміг оформити мій товариш Микола Жидовський. Хороший він хлопець. А в роботі велику допомогу надають бібліотечна рада, громадські бібліотекарі. Наприклад, пересувною бібліотекою завідує Олена Павлик. Плани складаємо на засіданні ради, в яку входять вчитель Д. Хомончак, кіномеханік Л. Сухиняк, заступник секретаря партійної організації Ю. Козуб – всього 5 чоловік.

– Це завдяки їх допомозі, – продовжував Петро, – у нашому селі Надиби книги читають всі. На кожний колгоспний двір припадає три читачі. Книговидача вдень становить 60–65 книг.

Непомітно ми відійшли від теми і Петро тихо повів розповідь про трагедію, що сталася з ним 11 років тому…

Він любив широчінь полів, любив дивитися як у прозорому небі плавають клаптики хмар… В той осінній день, закинувши книжки на лаву, погнав разом з іншими ровесниками пасти худобу. За селом під кущем звернув увагу на щось подібне до батарейки від кишенькового ліхтарика. Нагнувся, підняв і… перед очима спалахнуло полум’я, вдарило в груди. Пекучий біль пронизав тіло і Петро втратив свідомість.

Відгомін війни тривожно покотився по селу.

– Петриляковому Петрові міною відірвало руки? – передавали від хати до хати.

–  Пропав хлопець, – зітхали, – куди подінеться без рук?

Повернувся з лікарні зимою. Лютувала завірюха. Сидів у хаті пригнічений важкими думками. Як буде жити?

Погляд випадково впав на олівець. Взяв обрубками рук, підсунув аркуш паперу. Невміло вивів кілька літер. Випав олівець. Він знову вхопив його. Знову і знову, напружуючись, став виводити своє прізвище. Піт зросив чоло. Писати можна! Головне – тренуватися, бути наполегливим.

Цілу зиму працював. Читав, писав диктанти. А потім пішов у 8-й клас, через рік екстерном здав десятирічку і поступив у Самбірський культосвітній технікум.

Треба було мати велику силу волі, щоб довгими вечорами і ночами самому писати контрольні, губами перегортати сторінки. Петро натренувався так, що конспектував лекції викладачів.

Закінчив технікум і ось уже другий рік завідує бібліотекою.

Поважають, люблять його односельчани. Він завжди знайде кожному потрібну книжку, якщо немає в бібліотеці, дістане в районі, а читача задовольнить.

Бажаний гість Петро на фермі, в полі як агітатор. Вечером з червоною пов'язкою дружинника оберігає спокій односельчан. Петро мріє поступити на історичний факультет Львівського державного університету.

Він – у єдиному трудовому строю.

Д. ВОЛИНСЬКИЙ


ГАЛИНА ПІХО (КОЗУБ)

Фото Ігоря Табінського
Фото Ігоря Табінського

У 2007 р. в Надибську бібліотеку-філію Старосамбірської ЦБС прийшла працювати Галина Юліанівна Піхо. Бібліотека на той час була, мягко кажучи, не в найкращому стані: приміщення занедбане, фонд невпорядкований і до того ж застарілий, частина книжок просто лежала так-сяк поскладана на купі, бо ж до цього книгозбірню перевезли з приміщення Народного дому, опалювався заклад однією лише маленькою пічкою... Проте сьогодні Надибської бібліотеки не впізнати: тут зроблено незначний, але таки відповідний косметичний ремонт, фонд оновлено і кількість літератури суттєво зросла, до того ж вона акуратно розкладена за всіма правилами, а про стареньку пічку вже й забувають - тепло приміщенню надає новенький газовий конвектор. І все це заслуга нашої невтомної трудівниці - Галини Юліанівни. В березні 2011 р., у газеті "Сільські вісті" про бібліотекарку написали дуже цікаву статтю під назвою "Берегиня книг".  

 

БЕРЕГИНЯ КНИГ

З поширенням технічного прогресу та комп’ютеризацією всіх сфер життя люди, на жаль, починають забувати про справжні храми знань – бібліотеки. Проте є ентузіасти, які впевнені, що традиційна книжка нині може стати найактуальнішою. Адже чим більше ми читаємо в Інтернеті, з екрана комп’ютера, тим більше розуміємо, що це навряд чи можна порівняти із задоволенням гортати сторінки книжки вдома на канапі чи в тихому читальному залі бібліотеки.

 

Галина Юліанівна Піхо почалапрацювати в бібліотеці недавно, та, каже, одразу відчула, що це її справжнє покликання. Хоча за фахом вона – кухар-кондитер,закінчила Самбірське професійно-технічне училище і сімнадцять років працювала за спеціальністю. Потім були непрості п’ятнадцять років безробіття. А три роки тому щасливий випадок привів Галину Юліанівну в бібліотеку. Тепер вона – завідувач бібліотеки-філії Cтаросамбірської центральної бібліотечної системи у селі Надиби. За час роботи змогла зацікавити книжкою половину села. Та все ж найбільше читають діти.

 

– Любов до книжки дитині треба прищеплювати. Дітям подобається бути в бібліотеці, але їх потрібно й зацікавлювати – я пропоную їм книжки, зачитую окремі фрагменти, а потім вони вже й самі розповідають однокласникам, друзям про друковані новинки, самі одне одному рекомендують щось прочитати. Ось, наприклад, постійна читачка нашої бібліотеки Андріана Вороняк привела до нас не одну свою подругу, і ці дівчатка уже ходять до нас постійно. Активним читачем бібліотеки є і брат Андріанки дев’ятикласник Роман. За те, що найбільше читає, хлопець був відзначений подарунком – книжкою. А полюбляє Роман серйозну літературу – захоплюється історією, передусім рідного краю.

 

Завдяки зусиллям Галини Юліанівни в Надибській ЗСШ І-ІІ ступенів читають ледь не всі діти 5-го класу. Щорічний місцевий конкурс Найкращий читачзнаходить найбільше своїх лауреатів саме тут.

 

З-під пера бібліотекарки-подвижниці вийшла у рукописі історія села Надиби, яку жінка писала разом з вчителями місцевої школи, старожилами.

 

Та віддана своїй справі, Галина Юліанівна не зупиняється – започаткувала у бібліотеці послугу Книга додому: людям, які самі не можуть прийти у бібліотеку, але люблять і хочуть читати, вона регулярно приносить книжки в їхні оселі. Ірина та Володимир Ревери – люди літні, здоров’я вже не те, тому самі не можуть ходити по книжки. Кажуть, що дуже вдячні бібліотекарці за цікаву літературу та добре слово.

 

Удячний жінці й молодий поет Василь Чубик. Свого часу саме Галина Юліанівна розгледіла в ньому справжній талант. Василь на її пропозицію надіслав свої вірші в районну газету, їх надрукували, й невдовзі хлопець уже був знаний як молодий поет. Його поезії помітила Марія Людкевич – керівник літстудії “Джерельце” і запросила відвідувати зібрання у Львові. Галина Юліанівна до того ж активно посприяла виходу першої збірки В. Чубика – пішла по селу, зібрала частину коштів в односельців, і книжечка Світ душі моєї побачила світ. Один із віршів Василь присвятив людині, яка першою повірила в нього:

 

Привітна усмішка і добрі-добрі очі,

І книга завжди на столі у Вас,

Які щасливі дні оті робочі,

А як мина в бібліотеці час.

                             (“Бібліотекарка”).

 

Незважаючи на очевидні успіхи у новій царині, жінка вирішила здобути спеціальну освіту і вступила до Самбірського училища культури, яке успішно закінчила, отримавши диплом із відзнакою! Перед вступом абітурієнтці довелось пройти зовнішнє оцінювання, на якому конкурентами Галини Юліанівни, котра закінчила школу тридцять років тому, були випускники, годні їй у діти. Зізнається –хвилювалась, не обійшлось і без кумедних випадків:

 

–Мені на прохідній кажуть: Вибачте, але батьки не заходять, –усміхається

жінка. –А коли дізнались, у чому річ, то інспектор навіть поаплодувала мені!

 

Зовнішнє оцінювання Галина Юліанівна пройшла успішно: сто сорок п’ять балів із двохсот можливих – достойний результат, а головне, дав змогу легко здолати прохідний бар’єр в училище.

 

Тепер уже дипломований спеціаліст, Галина Юліанівна Піхо продовжує працювати у бібліотеці і абсолютно переконана у важливості своєї професії:

 

– Навіть дехто з можновладців каже, що бібліотеки не потрібні, бо вистачає освітніх програм на телебаченні, радіо. Та вони дуже помиляються! Тепер люди повернулися до друкованого слова, мають у ньому потребу, адже знають, що книжка – скарб народу і її не варто занедбувати.

 

Уляна МАГАЛЯС


ЮЛІЯ БУРКО (РОМАНИШИН)

Юлія Миколаївна Бурко (Романишин) – писанкарка, громадська діячка   м. Червоноград, народилася 6 лютого 1968 року  в  селі  Надиби. У 1983 р. закінчила Надибську восьмирічну школу. Навчалася у Самбірському педагогічному училищі. У 1988 році переїхала до Червонограда. Відтоді і до сьогодні працює в міському будинку дитячої та юнацької творчості творчості (БДЮТ).

 

На початку 90-х років почала професійно займатися писанкарством, організувала гурток при БДЮТ. У 1994 р. учні Юлії Миколаївни завоювали І місце в обласному конкурсі “Таланти твої, Україно”. Після цього вони неодноразово перемагали в аналогічних конкурсах, а також у міських фестивалях мистецтв “Великодні візерунки”, а у 2002 р. здобули визнання і високу відзнаку на Львівському фестивалі “Дерево життя”.

 

У квітні 2006 року, в Червоноградській філії Львівського національного музею ім. А. Шептицького відбулася презентація першої персональної виставки майстрині – “Чарівний світ писанок”.

 


Роботи Юлії Бурко (Романишин)

В березні 2007 р. у Львіському музеї етнографії і художнього промислу разом із синами Тарасом і Богданом Юлія Бурко (Романишин) представила виставку “Великодні візерунки”

 

У квітні 2009 р. на запрошення фундації дослідження Львівщини брала участь у Всеукраїнському святі лемківського народного мистецтва Воскресни писанко.

 

Окрім того, Юлія Миколаївна є активісткою суспільного життя Червонограда та регіону. В 2008 р. з її ініціативи було створено Незалежне жіноче товариство “Прозерок”, незмінним головою якого є майстриня. Одним із напрямків діяльності товариства стала популяризація традиційних видів українського мистецтва, зокрема писанкарства.

 

Не забуває писанкарка і про рідне село. У 2005 р. вона була активною учасницею святкування 880-річчя із дня заснування Надиб. У сільській бібліотеці зберігається підбірка матеріалів та фотографій робіт Юлії Миколаївни, які вона сама надала завідуючій закладу.